Чи може банк закрити рахунок без конкретної причини?

Законодавче регулювання одностороннього розірвання договору банківського рахунка

Правовідносини між банком та клієнтом у межах договору банківського рахунка ґрунтуються на принципах свободи договору та належного виконання сторонами взятих на себе зобов’язань. За загальним правилом, передбаченим частиною першою статті 1066 Цивільного кодексу України, банк зобов’язується приймати та зараховувати на відкритий клієнтові рахунок кошти, виконувати його розпорядження щодо перерахування або видачі коштів, а також здійснювати інші операції за рахунком.

При цьому договір банківського рахунка не може бути припинений банком довільно. Відповідно до статей 651 та 1068 ЦК України, зміна або розірвання договору допускається за згодою сторін, якщо інше прямо не передбачено законом або договором. Одностороння відмова від договору можлива лише у випадках, коли таке право прямо встановлене законом або погоджене сторонами.

Саме такою спеціальною нормою є абзац другий частини четвертої статті 1075 ЦК України. Вона передбачає право банку відмовитися від договору банківського рахунка та закрити рахунок клієнта, але лише за наявності підстав, визначених Законом України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» (далі – Закон № 361-IX).

Отже, саме по собі бажання банку припинити співпрацю з клієнтом або загальне посилання на результати фінансового моніторингу не є достатньою підставою для закриття рахунка. Таке рішення має ґрунтуватися на конкретних законодавчо визначених підставах.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 6 Закону № 361-IX банки є суб’єктами первинного фінансового моніторингу та зобов’язані здійснювати належну перевірку своїх клієнтів і оцінювати ризики ділових відносин.

Зокрема, частина шоста статті 7 Закону № 361-IX передбачає обов’язок банку встановити неприйнятно високий ризик ділових відносин у разі, якщо банк не може виконати обов’язки щодо належної перевірки клієнта або мінімізувати виявлені ризики, а також за наявності обґрунтованих підозр, що діяльність клієнта може бути фіктивною.

Водночас абзац третій частини першої статті 15 Закону № 361-IX зобов’язує банк відмовитися від підтримання ділових відносин, зокрема шляхом розірвання договору та закриття рахунка, у випадку встановлення клієнту неприйнятно високого ризику.

Аналогічні наслідки можуть наставати у разі ненадання клієнтом необхідних для проведення належної перевірки документів чи відомостей, неможливості проведення його ідентифікації або верифікації, подання недостовірної інформації чи інформації з метою введення банку в оману.

Проте наявність у законі таких підстав не означає, що банк може формально послатися на одну або одразу на декілька з них, не пояснюючи, які саме обставини діяльності конкретного клієнта стали підставою для відповідного рішення.

Важливе значення має і нормативна база Національного банку України. Зокрема, Положення про здійснення банками фінансового моніторингу, затверджене постановою Правління НБУ від 19 травня 2020 року № 65, передбачає не лише право банку застосовувати ризик-орієнтований підхід, а й встановлює певні вимоги до процедури його застосування.

Банк повинен визначати критерії ризику, обсяг необхідної додаткової інформації та документів для проведення належної перевірки, а також документувати процес застосування ризик-орієнтованого підходу та обґрунтування прийнятих рішень.

Крім того, внутрішні процедури банку щодо відмови від підтримання ділових відносин повинні передбачати складання висновку з чітким зазначенням підстав такого рішення та посиланням на конкретні положення статті 15 Закону № 361-IX. Порядок інформування клієнта також передбачає зазначення відповідних підстав відмови.

Саме тому рішення про закриття рахунка не повинно зводитися лише до загальної фрази про «неприйнятно високий рівень ризику» або до механічного переліку всіх можливих підстав, передбачених законом. Важливим є те, чи може банк пояснити, які саме обставини, операції або дії клієнта стали підставою для встановлення такого ризику, а також чи мав клієнт можливість надати документи та пояснення щодо питань, які виникли у банку.

Таким чином, законодавство надає банкам достатньо широкі повноваження у сфері фінансового моніторингу, однак одночасно вимагає, щоб такі повноваження реалізовувалися не формально, а на підставі конкретних обставин, належної оцінки ризиків, документально підтверджених висновків та з дотриманням установленої процедури.

Обставини справи № 757/5609/24 та зміна судових підходів

Обставини справи № 757/5609/24 наочно демонструють конфлікт між повноваженнями банку у сфері фінансового моніторингу та обов’язком діяти обґрунтовано, індивідуально оцінюючи обставини конкретного клієнта.

Позивач, фізична особа-підприємець, протягом тривалого часу перебував у договірних відносинах з АТ КБ «ПриватБанк», мав відкриті поточні та карткові рахунки для здійснення підприємницької діяльності та користувався системою дистанційного банківського обслуговування Privat24.

5 січня 2024 року банк через застосунок Privat24 повідомив клієнта про необхідність актуалізації даних та витребував інформацію щодо його офіційних і додаткових доходів, а також документи, які підтверджують джерела походження коштів.

Клієнт оперативно виконав вимоги банку. Уже 6 січня 2024 року через онлайн-чат Privat24 він надав необхідний пакет документів, зокрема податкову декларацію платника єдиного податку за 2023 рік, витяг з реєстру платників єдиного податку та квитанції Державної податкової служби про прийняття податкової звітності. Того ж дня банк повідомив клієнта, що надані документи успішно пройшли перевірку.

Проте вже 23 січня 2024 року, без нових запитів щодо документів або пояснень, АТ КБ «ПриватБанк» ухвалив рішення про відмову від підтримання ділових відносин, припинення обслуговування, розірвання договорів та закриття рахунків клієнта.

У листі, яким клієнта повідомили про це рішення, банк послався на положення Закону № 361-IX та Положення № 65. Водночас конкретної причини припинення ділових відносин фактично визначено не було. Банк через скісну риску перелічив одразу декілька можливих законодавчих підстав: встановлення неприйнятно високого рівня ризику, ненадання необхідних документів чи відомостей, неможливість здійснення ідентифікації або верифікації, а також подання недостовірної інформації чи інформації з метою введення банку в оману.

Саме ця обставина стала однією з ключових у подальшому спорі. Адже клієнт напередодні надав банку запитувані документи, а банк підтвердив їх успішну перевірку. При цьому після проведення актуалізації банк не звертався до клієнта із додатковими запитами, не повідомляв, які саме операції викликають сумніви, та не витребував пояснень щодо конкретних платежів або джерел походження коштів.

Наслідки рішення банку для клієнта були суттєвими: було припинено обслуговування та закрито рахунки, заблоковано доступ до Privat24 і фактично обмежено можливість розпоряджатися власними коштами. Клієнту було запропоновано звернутися до банку із заявою для перерахування залишку коштів до іншої банківської установи.

Не погодившись із такими діями, у лютому 2024 року клієнт звернувся до Печерського районного суду міста Києва з позовом про визнання недійсним одностороннього правочину банку щодо відмови від підтримання ділових відносин.

Суд першої інстанції рішенням від 28 травня 2024 року відмовив у задоволенні позову, фактично виходячи з того, що саме позивач не довів неправомірність дій банку та безпідставність віднесення його до категорії ризикових клієнтів.

Проте Київський апеляційний суд постановою від 19 червня 2025 року скасував це рішення та повністю задовольнив позов. Апеляційний суд установив, що банк не надав належного обґрунтування того, які саме фінансові операції клієнта є підозрілими, у чому конкретно полягає така підозра та на яких доказах вона ґрунтується. Також матеріали справи не містили доказів належного документування процесу застосування банком ризик-орієнтованого підходу та обґрунтування прийнятого рішення.

ПриватБанк оскаржив це рішення до Верховного Суду, посилаючись, зокрема, на свої повноваження як суб’єкта первинного фінансового моніторингу та на наявність ризиків, пов’язаних з операціями клієнта.

Однак Верховний Суд постановою від 23 липня 2026 року залишив касаційну скаргу банку без задоволення, а постанову Київського апеляційного суду – без змін.

Особливу увагу Верховний Суд звернув на те, що, стверджуючи про сумнівність операцій, нез’ясоване походження коштів та невідомі цілі їх подальшого використання, банк водночас не скористався можливістю запросити у клієнта додаткову інформацію та документи, зокрема пояснення щодо походження коштів і цілей конкретних платіжних операцій, які викликали у банку сумніви. При цьому матеріали справи не містили доказів того, що клієнт відмовлявся від комунікації або від надання відповідних пояснень.

За таких обставин Верховний Суд погодився з висновком апеляційної інстанції про недоведеність банком законності рішення щодо односторонньої відмови від підтримання ділових відносин, розірвання договорів та закриття рахунків клієнта.

Правова позиція Верховного Суду: межі дискреції банку та обов’язок доказування

У постанові від 23 липня 2026 року у справі № 757/5609/24 Верховний Суд сформулював важливі висновки щодо меж повноважень банку як суб’єкта первинного фінансового моніторингу та стандартів доказування правомірності рішення про припинення ділових відносин із клієнтом.

Касаційний цивільний суд наголосив, що право банку як суб’єкта первинного фінансового моніторингу в односторонньому порядку розривати договірні відносини на підставі статті 15 Закону № 361-IX не є абсолютним і не може реалізовуватися свавільно. У кожному конкретному випадку необхідно досліджувати, чи існували фактичні та правові підстави для встановлення клієнту відповідної категорії ризику та наскільки обґрунтованим було таке рішення.

Сам факт прийняття банком внутрішнього рішення про встановлення клієнту неприйнятно високого рівня ризику не означає, що таке рішення автоматично є правомірним. Банк, посилаючись на наявність відповідного ризику, повинен підтвердити існування підстав для його встановлення.

Ключове значення у цій справі мав і розподіл тягаря доказування. Верховний Суд, застосовуючи положення статей 12, 81 та 89 ЦПК України, виходив із того, що кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд повинен оцінити належність, допустимість, достовірність і достатність доказів у їх сукупності.

У цьому спорі саме банк посилався на обставини, які, на його думку, свідчили про необхідність припинення обслуговування клієнта. Відтак він мав надати суду належні докази того, що відповідні підстави дійсно існували.

Верховний Суд погодився з висновком апеляційного суду, що банк не надав достатнього обґрунтування та належних доказів щодо того, які саме фінансові операції клієнта були підозрілими, у чому конкретно полягала підозра та на яких доказах вона ґрунтувалася. Також у матеріалах справи були відсутні докази належного документування процесу застосування банком ризик-орієнтованого підходу, прийнятих у межах такого підходу рішень та обґрунтування цих рішень.

Таким чином, для підтвердження правомірності припинення ділових відносин недостатньо самого лише посилання на «неприйнятно високий рівень ризику» або загального твердження про сумнівність операцій.

Для підтвердження законності своїх дій банк не має права обмежуватися лише формальним витягом із власного внутрішнього рішення або цитуванням норм законодавства. Фінансова установа зобов’язана надати суду конкретні відомості та докази щодо того, які саме платіжні операції клієнта викликали підозру, у чому конкретно полягала ця підозра та на яких реальних обставинах вона ґрунтувалася.

Окрему увагу Верховний Суд приділив процесуальному обов’язку банку проводити належну комунікацію з клієнтом перед вжиттям крайніх заходів. Відповідно до частини сьомої статті 11 Закону № 361-IX, банк наділений правом і обов’язком запитувати у клієнта додаткові відомості та документи для здійснення перевірки, зокрема детальні пояснення стосовно джерел походження коштів та цілей проведених транзакцій. У цій справі клієнт оперативно надав запитану податкову звітність, яку банк офіційно прийняв.

Якщо у банку виникли додаткові сумніви після перевірки декларації, він повинен був скористатися законодавчим механізмом та витребувати додаткові роз’яснення. Оскільки клієнт не ухилявся від взаємодії, а банк не направляв жодних нових запитів і раптово розірвав відносини, дії установи визнано правомірно недоведеними та протиправними.

Водночас із позиції Верховного Суду не випливає, що банк позбавлений права припинити ділові відносини або зобов’язаний у будь-якому випадку необмежену кількість разів витребувати документи. Якщо клієнт не надає необхідної інформації, відмовляється від співпраці або існують належно встановлені законодавчі підстави для відмови від підтримання ділових відносин, банк має право застосовувати передбачені законом заходи.

Проте у ситуації, коли банк самостійно констатує нез’ясованість походження коштів або сумнівність операцій, але при цьому не звертається до клієнта за поясненнями щодо цих конкретних обставин, а доказів відмови клієнта від комунікації немає, такі дії підлягають ретельній судовій перевірці.

Верховний Суд також звернув увагу на загальні стандарти доказування у цивільному процесі. Суд послався на підхід, відповідно до якого обставина має бути доведена таким чином, щоб з урахуванням усіх наданих доказів висновок про її існування був більш вірогідним, ніж протилежний.

При цьому Суд окремо наголосив, що принцип змагальності не означає, що одна сторона повинна спростовувати будь-яке припущення іншої сторони. Навпаки, сторона, яка посилається на певні обставини, повинна їх належним чином довести.

У контексті цієї справи це означало, що посилання банку на сумнівність операцій, нез’ясованість джерел походження коштів або встановлення неприйнятно високого рівня ризику саме по собі не могло вважатися достатнім доказом. Банк повинен був підтвердити ці обставини конкретними матеріалами, на підставі яких було ухвалено рішення про припинення обслуговування.

За результатами розгляду справи Верховний Суд погодився з висновком апеляційної інстанції про те, що банк не довів законність прийнятого рішення про односторонню відмову від підтримання ділових відносин, розірвання договорів та закриття рахунків клієнта.

Таким чином, ключова правова позиція Верховного Суду полягає в тому, що дискреційні повноваження банку у сфері фінансового моніторингу мають чіткі межі. Банк може встановлювати ризики та припиняти ділові відносини у випадках, передбачених законом, однак його рішення не може бути формальним або необґрунтованим. У разі судового спору банк повинен довести конкретні підстави свого рішення, а не обмежуватися загальними посиланнями на законодавство чи внутрішню оцінку ризику.

Саме тому справа № 757/5609/24 є важливою для практики: вона підтверджує, що фінансовий моніторинг не виключає судового контролю, а посилання банку на неприйнятно високий ризик не звільняє його від обов’язку довести, чому саме та на підставі яких конкретних обставин клієнта було віднесено до відповідної категорії ризику.

Крім того, Касаційний цивільний суд наголосив на обов’язковості застосування стандарту доказування «баланс ймовірностей» (balance of probabilities), що є елементом змагального процесу та узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини. За цим стандартом обставини, на які посилається банк, мають виглядати значно вірогіднішими, ніж твердження іншої сторони. Посилання фінансової установи на абстрактні ризики без надання первинних доказів та внутрішніх висновків не дає змоги здолати цей стандарт, а отже, не підтверджує існування підстав для відмови від обслуговування.

Вимоги до внутрішнього документування та заборона необґрунтованого де-рискінгу

Важливим аспектом судового рішення у справі № 757/5609/24 є оцінка виконання банком вимог Положення НБУ № 65. Згідно з пунктами 34–37 цього Положення, банк зобов’язаний не лише застосовувати ризик-орієнтований підхід на безперервній основі, а й повністю документувати цей процес. 

Документування має бути здійснене таким чином, щоб банк міг продемонструвати суть застосованого підходу, прийняті рішення та їхню обґрунтованість. Згідно з підпунктом 3 пункту 8 Додатку 12 до Положення № 65, у кожному випадку відмови банк зобов’язаний скласти внутрішній висновок із чітким зазначенням конкретних підстав та посиланням на відповідні пункти статті 15 Закону № 361-IX. Крім того, підпункт 5 того ж Додатку вимагає інформувати клієнта із зазначенням конкретної дати та відповідних законодавчих підстав відмови.

Ці вимоги мають принципове значення, оскільки не допускають ситуації, коли банк, фактично не визначившись із конкретною причиною припинення відносин, просто перелічує клієнту через скісну риску всі можливі підстави, передбачені законодавством.

Якщо підставою є встановлення неприйнятно високого ризику, банк повинен бути здатним підтвердити, чому саме він дійшов такого висновку. Якщо підставою є ненадання документів — має бути зрозуміло, які саме документи були витребувані та не надані. Якщо банк посилається на недостовірність інформації — він повинен мати можливість конкретно пояснити, яка саме інформація є недостовірною та чому.

Іншими словами, вимоги до внутрішнього документування спрямовані на те, щоб рішення про припинення ділових відносин було індивідуальним, мотивованим і заснованим на конкретних обставинах, а не результатом формального бажання банку усунути потенційний ризик.

Особливу увагу Положення № 65 приділяє питанням де-рискінгу. Національний банк України прямо вказує, що банки мають утримуватися від необґрунтованого застосування де-рискінгу (масового або формального припинення обслуговування клієнтів для уникнення ризиків).

Такий підхід суперечить самій суті ризик-орієнтованого підходу та завдає шкоди фінансовій інклюзії, оскільки сам по собі ризик-орієнтований підхід передбачає не автоматичну відмову від клієнта, а виявлення ризиків, їх оцінку та застосування відповідних заходів залежно від характеру конкретної ситуації.

Тому рішення про закриття рахунка як найбільш радикальний наслідок у відносинах між банком і клієнтом не повинно застосовуватися лише через наявність абстрактних або непідтверджених сумнівів.

Сформована Верховним Судом позиція повністю узгоджується з його попередньою правовою практикою, викладеною у постановах від 29 квітня 2020 року у справі № 910/3245/19, від 20 січня 2022 року у справі № 910/18504/20, від 30 жовтня 2023 року у справі № 522/14008/21, від 09 січня 2024 року у справі № 922/1253/23 та від 27 травня 2026 року у справі № 212/7909/24. Усі ці судові рішення підтверджують єдиний вектор: банкам заборонено розривати ділові відносини в односторонньому порядку без надання суду належних доказів та обґрунтованих висновків.

Таким чином, Верховний Суд фактично підтвердив, що повноваження банку у сфері фінансового моніторингу не можуть використовуватися як формальна підстава для припинення відносин із клієнтом без можливості надалі пояснити та довести мотиви такого рішення.

Водночас важливо, що визнання судом недійсним рішення банку про відмову від підтримання ділових відносин не позбавляє банк права надалі здійснювати фінансовий моніторинг щодо цього клієнта. Верховний Суд прямо зазначив, що таке рішення не перешкоджає банку проводити відповідні перевірки та застосовувати передбачені законом заходи у сфері фінансового моніторингу.

Отже, позиція Суду не обмежує право банків перевіряти клієнтів або реагувати на реальні ризики. Вона встановлює інше важливе правило: фінансовий моніторинг має здійснюватися індивідуально, обґрунтовано та з належним документуванням кожного суттєвого рішення.

Банк може повторно проводити перевірку, запитувати додаткові документи та пояснення, оцінювати нові обставини й, за наявності передбачених законом підстав, приймати відповідні рішення. Однак таке рішення повинно бути результатом реальної оцінки конкретного клієнта та конкретних обставин його діяльності, а не необґрунтованого прагнення уникнути потенційного ризику шляхом простого припинення ділових відносин.

Практичний висновок

Аналіз постанови Верховного Суду від 23 липня 2026 року у справі № 757/5609/24 дає змогу зробити чіткий висновок: банк не має права закрити рахунок клієнта без оголошення конкретної причини, без належного обґрунтування підозрілості операцій та без попереднього витребування детальних пояснень від клієнта.

Законодавство у сфері фінансового моніторингу надає банкам широкі контрольні функції, однак ці повноваження не є абсолютними та стримуються обов’язком дотримуватися процедури належної перевірки, обґрунтованості та пропорційності. Шаблонні повідомлення про «неприйнятно високий ризик» без надання доказів у суді визнаються протиправними, а відповідні односторонні правочини банків — недійсними.

Для ефективного захисту своїх прав клієнтам банків (фізичним особам та ФОП) у разі виникнення аналогічних спорів варто дотримуватися такого алгоритму дій:

• Оперативно реагувати на запити банку: надавати повний пакет офіційних документів (декларації, витяги, договори, квитанції про сплату податків), що підтверджують легальність доходів.
• Зберігати підтвердження комунікації: фіксувати чеки, скріншоти та електронні повідомлення, які свідчать про вчасне надання документів та їх успішне прийняття банком.
• Вимагати конкретизації підстав: у разі отримання повідомлення про закриття рахунку звертатися до банку з офіційним письмовим запитом про надання інформації щодо того, які саме операції визнано підозрілими та які саме пояснення необхідні для врегулювання питання.
• Оскаржувати протиправні дії: у разі безпідставного закриття рахунка звертатися до суду з позовом про визнання одностороннього правочину недійсним, спираючись на усталену практику Верховного Суду, згідно з якою саме банк зобов’язаний довести в суді правомірність своїх дій.

Водночас слід пам’ятати, що судове скасування рішення банку про розірвання договору не позбавляє фінансову установу права надалі проводити стосовно клієнта перевірки у межах фінансового моніторингу, проте такі перевірки повинні здійснюватися у суворій відповідності до вимог закону.